Про революцію в Киргизстані – неначе про Україну
«Оповідання Айдарбека Сарманбетова на сьогодні – перший і єдиний документально-художній твір у киргизькій літературі, який розповідає про Народну революцію 2010 року в Киргизстані, про вигнання президента з країни.
Ця розповідь-репортаж – новий жанр у киргизькій літературі, а може, і взагалі в літературі, оскільки автор – безпосередній учасник подій, а в цьому художньому оповіданні максимально відверто та документально відображається правда про життя простих людей і провідних політиків країни. Автор перебував у самому епіцентрі подій, причому діяв незалежно від інтересів партій та їх політичних лідерів. Тому Айдарбек Сарманбетов глибоко й об’єктивано дослідив і передав громадськості причини виникнення Народної революції».
Карибек Байбосунов, доктор філософських наук
Айдарбек Сарсанбетов. Геть! Революція… (Розповідь-репортаж)
Звичайний ясний ранок нічим не відрізнявся від попереднього. Сонце неквапливо визирало за сніжними, велетенськими горами, висвітлюючи весь світ. Ніхто не очікував, навіть і не припускав, що цей день стане особливим, історичним для Киргизстану. Пам’ятаю, небо тоді було, немов припорошене пилом. Наразі атмосфера здавалася похмурою, наче віщуючи, за народним повір’ям, тривалий «білий дощ». Сонце за сірими туманами ледь світило, мов свічка, майже не гріло. Природа ніби відчула щось подібне до того, що було п’ять років тому, коли вождь Акаєв утік із Білого Дому…
Отже, 7 квітня 2010 року. Бішкек, столиця Киргизстану, цього дня стомлено і водночас буденно прокидався. Проте в повітрі нависла небачена тривога – щось має статися. Але що?..
Чинний президент Киргизстану Закиржон раптом злякано прокинувся. Серце чомусь сильно калатало. Боже, які жахи тільки не сняться людині! А наснилося йому ніби він був немовлям, причому абсолютно голим… Лежав сам, одненький, на величезному порожньому просторі. Ні батьків, ні взагалі когось із близьких, яких раніше завжди вистачало. І невідомо, куди вони всі поділися?!.. Подумалось, може, втекли або взагалі покинули цей світ, щоб не бачити, як їх нащадок мучиться тут один, зовсім самотній, неначе волоцюга.
Накрапувало, сонця не видно, суцільна каламуть. Зненацька прилетів і сів на його голову птах-велетень. Дзьоб – гострий, неначе крива шабля, очі палають, ніби вогонь. Беручкий, немов сама правда. Від страху у Закиржона голос пропав, не може слова промовити… І тут птах-велетень зібрався своїм гострим дзьобом вирвати серце з його грудей. У Закиржона душа ледь не вискочила з грудей, і він поспіхом заплющив очі.
Але далі все сталося не так, як він очікував. Гострий, як шабля, дзьоб не розітнув його груди. Через деякий час він обережно відкрив очі й побачив, що злющий птах-велетень сидить перед ним і пильно дивиться просто в його душу! Тремтячи від переляку, Закиржон зіскочив з місця і побіг, куди очі дивляться… Раптом він, ніби отямившись, побачив себе вже в зрілому віці – шістдесятилітнім. Та, Боже мій, він же знов голий. Зовсім голий! На ньому – абсолютно немає одягу і в руках – порожньо… І так він, тікаючи щосили від птаха-велетня, нарешті прокинувся.
Що це було? Кажуть, такий сон – передбачення, передане Всевишнім, попередження про якусь майбутню подію. Сон розвіявся, немов чоловікові в обличчя бризнули водою. Щоб остаточно позбутися страшних думок, він схопився з ліжка і пішов геть. Його голова тріщала, в очах потемніло – може, це від учорашньої тривалої гулянки? Його молода дружина, відвернувшись від нього, закуталася в ковдру, неначе намагалась врятуватися від перегару чоловіка. А тому було все одно… Байдужі й ті красуні, яких йому підлеглі на ніч «зняли» вчора ввечері, і дружина. Для нього між ними не існувало жодної різниці.
Попри сильний тріск у голові, його не покидав страшний сон, бродили думки, пов’язані з ним. Думав, краще піти на роботу раніше, ніж мучитися цими нескінченними нудними думками. Та й похмелитися там не проблема. Відверто кажучи, зараз у нього було єдине бажання – випити бодай сто грам.
Есен, як завжди, прокинувся на світанку. Його млявість, як правило, тут же зникає, очі розплющуються, ніби бризнули на нього воду. Тому що його бентежать постійні думки, як заробити, прогодувати родину, підняти їх життєвий рівень. До того ж, варто тільки запізнитися хвилин на п’ять-десять, його шеф тут же не забуде за це покарати. За такий «гріх» він може зрізати із заробітної плати неабияку суму. Начальник не забуде про це ніколи! Любить нагадувати: «Працюй…» Як би він не хотів? Куди б пішов у пошуках іншої праці?! Тому й доводиться терпіти таке знущання, важко нині знайти роботу.
Диву даєшся обізнаністю господаря! Мабуть, правда, що всіх – близько п’ятдесяти осіб – які працюють у цій закордонній фірмі, він зміг схилити до доносів: буквально про все, що б не трапилося, шеф дізнається одразу… Таке відчуття, ніби він – твоя всюдисуща тінь. Звісно, всі керівники намагаються максимально контролювати ситуацію, але цей – один із небагатьох, найбільш витончених егоїстів. Не втратить жодного шансу зловити працівника за яку-небудь провину і покарати – зазвичай, фінансово. Тому його ніхто не любить. Але намагаються це зовні не виражати. Ще б пак, почни сперечатися, тут же вилетиш із роботи! Були й такі сміливці. Краще притримати язик за зубами і приховати свої витівки між ніг…
Суть приватної компанії наразі така, що доводиться крутитися разом із поглядом господаря. Тож робота майже не відрізняється від рабства. А як ми любимо бити себе в груди, кажучи, що живемо в двадцять першому столітті, в суверенній державі, де процвітає демократія, а цивілізація зростає, як ніколи. Фіг тобі! Господар компанії – бог, йому наплювати на всякі закони. Адже закони не працюють, немає контролю влади. Чиновники – здебільшого затяті хабарники, тож і танцюють під дудку тих, які платять.
Такі злодійкуваті думки промайнули, неначе блискавка, в голові. Есен буркнув: «Та чорт із ним, аби лише мені давали роботу й зарплату». Швидко випив склянку чаю – як завжди, без цукру, і вискочив із дому…
Ранкове небо було похмурим, ішов дрібний, холодний дощ. Нині літо запізнилося. Попри те, що минуло чверть квітня, погода не прояснюється. Кожного божого дня – дощ!
Раптом Есен згадав, що забув мобільний телефон і повернувся додому. Дружина та діти мирно спали, сопіли безтурботно. Старшому синові – вже тринадцять. Щодня росте, кажуть, уже стає схожим на татка, – і голосом, і манерами, й ходою… Спостерігаючи, як той безтурботно спить, розчулено згадав себе підлітком. Тепло затримав погляд на синові. Дай Бог, нехай живе! Двоє донечок – ще маленькі. Немов кошенятка, утнулися голівками в плече матері і теж зворушливо сплять. Вкотре пожалкував, що вп’ятьох туляться в одній маленькій кімнатці, сплять усі разом: «по-комуністичному», на підлозі. Мали б свій будинок, у кожного була б окрема кімната…
Нездійсненна мрія! Коли він досягне цього, невідомо. По-перше, немає ділянки, де б він міг звести просторе житло. Та й не вдається зібрати гроші на будівництво. Минуло десятиліття, доки він, частково розплачуючись щороку, викупив в однієї бабусі однокімнатну квартирку з прилеглою, мов долоня, територією. До кого тільки не звертався, як жебрак, заборгував. Добре, що тоді з дружиною обоє працювали, а старшого сина доглядала його бабуся в селі. А то б досі взагалі знімали житло. О боже, й не хочеться згадувати про ті пекельні часи! Молилися кожному зустрічному, аби впустили в квартиру, благали, адже з дітьми рідко хто погоджується брати квартирантів. Діти теж потерпали – не було їм навіть де нормально погратися… Відтоді й донині не може він випросити ні належну ділянку – шість соток, немає й грошей на новий добротний будинок…
Есен чимчикував вузькими провулками, та зненацька побачив здалеку людей, які підозріло товпилися на вулиці Алматинській. Тут він згадав, що вчора чув: уранці опозиція збереться до Атамбаєвського «Форуму». Влада не дозволила провести мітинг на центральній площі. Але Есен не міг навіть уявити, що наразі збереться стільки народу! Останні кілька років, здавалося, більшість уже не вірить у безрезультатні мітинги, пікети. Та й усякі надії на те, що з’явиться справжній, чистий, чесний лідер нації, не виправдовувалися. Тому й не вірилося, що опозиція може так активно піднятися.
Влада, як завжди, сильно намагалася очорнити, обхаяти опонентів у своїх ЗМІ. Два з половиною роки тому, в листопаді, на мітингу багато людей підтримали Текебаєва, Атамбаєва, Бабанова і Сарієва. Влада тоді закидала димовими шашками опозиційний табір і… ніби погодилася на деякі їх умови.
Атамбаєву, що кричав: «Бакієв – політичний труп!», надали посаду прем’єр-міністра. Ешимканову, «головному тамаді» всіх мітингів, дозволили очолити КТР. Начальнику їхнього штабу – генералу Суваналієву-Каттані – виділили Наринське губернаторство. А наймолодшому політику Бабанову дали віце-прем’єрство. Декому «подарували» якісь дрібніші «портфелі», і всі затихли… Інших достатньо було трохи притиснути, і вони якось швидко розсмокталися. Наприклад, Байсалов відбув на Захід, Байболов – в Казахстан, Жеєнбеков до Німеччини втік. Опозиція здалася, зовсім ліквідовувалася, коли синів таких опозиціонерів, як Жекшенкулов та Ісаков, звинуватили у спробі вбивства людини, фінансових махінаціях і взяли під варту.
Ось і тепер Бакієв також не виконав свою чергову обіцянку: навпаки те, що накоїв колишній їхній президент за п’ятнадцятиліття, він за п’ять років «наздогнав» у семикратному розмірі! Народ почав буквально зубожіти, а головне, втрачати надію на майбутнє. Есен це знає на власній шкурі. З шести тисяч щомісячної зарплати аж тисяча йде на погашення боргу за трикляту електроенергію. В іншому разі одразу ж відключать світло!.. А за те, щоб потім знову ввімкнули, теж потрібно платити гроші. До того ж, із січня враз подорожчала послуга за електроенергію, що багатьом сильно вдарило по кишенях.
Ще тисяча йде на навчання сина в школі, на дитсадок другої дочки і за сміття. Решта залишається на невибагливе харчування. Продукти теж сильно подорожчали. Через нестачу коштів він відсторонився від родичів, близьких і друзів. Щоб одягатися пристойно, також не вистачає грошей, не кажучи вже, наприклад, про ремонт оселі. Охоплює відчай, коли думаєш про майбутню зиму, про те, що потрібно заготовити ще вугілля, дрова, – на все це потрібні великі гроші. Звідки?! Ось це – справжня мука. Потрібні, як мінімум, десять тисяч сомів – величезні гроші!
Саме така дума гризе його постійно, починаючи з ранньої весни – до пізньої осені. Економлячи на харчуванні та одязі дітей, вони абияк купують небагато палива на зиму. А дружина маленьких дочок няньчить удома… Одного разу насилу відкрили комерційний кіоск біля будинку, але їм не дали розвернутися: одразу ж почали вимагати платити податки, збирали гроші «на потреби міста», змушували писати якісь щомісячні звіти тощо. Точно, як оті свавільні розбійники, що грабували лише слабких, незаможних, витрушуючи жалюгідні копійки, зароблені важкою щоденною працею.
Скажімо, кожні два місяці здійснюються якісь збори на усілякі «міські справи», що незрозуміло. За чутками, вони витрачаються на дні народження очільника району та мера міста, на весілля їхніх синів, родичів та інші свята-бенкети. А можновладці виправдовуються: мовляв, дещицю зібраних коштів змушені передавати «наверх». Чи це – не корупція і хабарництво?! Хоча вони запевняють, що нещадно борються з корупцією, знищують-викорінюють такі явища. Та вони самі – корупціонери! Чому уряд ні копійки не вкладає у його діяльність приватного підприємця, натомість обкладає податками, взятими «зі стелі»?.. Хоч би трохи стримали апетит!
Есен ніяк не може всього цього зрозуміти. Якби посприяли хоч чимсь – будівництвом його магазину, виділили б ділянку або гроші, чи елементарно допомогли б із доставкою товару. Тоді інша справа! А то ж – тільки податки. Це за яким велінням Бога? Якщо його раптом із роботи виженуть, тоді вже все – їхня родина перетвориться на жебраків… Однак уряд не звертатиме на них жодної уваги. Адже можновладці зайняті лише тим, як грабувати народ, зібрати довкола себе «обраних» лакеїв-поплічників, зберегти «портфелі», і ніхто не думає про простих людей. Тільки порожні обіцянки, «промивання» мізків. Що буде завтра, нікому невідомо. Немає і ніякої надії на майбутнє…
Збиралися в той день у «Форумі», здається, безробітні, нероби і цікаві. А також подекуди тупцювали наперед «договірні» партійці – «СДПшники», «атамекеновці», «акшумкаровці», звісно, переодягнені чекісти, міліціонери, а також приїжджі із периферійних районів, котрі купчилися групами по три-чотири, десять чи двадцять осіб… Їх за одягом одразу ж видно. Переважна більшість – молодь. Всі вони були Есену чужі, жодного знайомого.
Останнім часом посилювалися чутки, що 7 квітня опозиція має намір проводити Народний Курултай – з’їзд, де планується висунути низку вимог до президента Бакієва. Зокрема, йшлося про багато злочинних справ сина Бакієва – Максима – проти киргизького народу; про наявні суперечності між братами Бакієвими з «принцем» Максимом; дійшли навіть до ліквідації деяких державних фігур… Наразі Бакієв був змушений визначити для свого сина окреме господарство, так зване царії, з дуже великими повноваженнями. Один його брат став «авторитетом» у двох південних областях; ще один брат, головний охоронець президента, перетворив себе в «охоронця всієї країни» і намагається взяти у свої руки багато важелів державного управління. Все це й спричинило такі протесні настрої людей. І, за чутками, організатори цього мітингу мали намір вимагати у президента відсторонення одіозних фігур від «чорного каганату», а в іншому випадку вони домагатимуться відставки його самого. Так, протягом останнього року були припущення, що опозиція ось-ось підніметься. Всі чекали. Так і настала весна.
«Здається, почалося… Втім, Бог його знає», – міркував Есен, проходячи крізь натовп людей, які йшли в бік «Форуму».
– Увечері Атамбаєва і Текебаєва помістили в СІЗО РНБ…
– Будинок Атамбаєва штурмували сотні спецназівців…
– Омуркулова теж затримали…
– Сарієва також по прильоту з Москви в аеропорту «Манас» уранці забрали «снбшники».
– А що, ця влада зібралася знищувати всіх, хто підніме голову?
– Не треба було їх заарештовувати. Далеко зайшли… Наступили на хвіст змії…
– Тепер точно народ збунтується… – було чути думки людей.
Есен щодня цією вулицею Алматинською пішки чимчикує на роботу. І на проїзді заощаджує, і для здоров’я корисно.
Невисокий, рудуватий та непримітний серед натовпу Есен озирнувся, коли проходив пішохідним тротуаром з-під залізничного мосту. Йому здалося, що біля «Форуму» зібралася приблизно тисяча осіб, і все прибували нові люди. «Що ж буде? Бакієв і його брати-сини просто так владу навряд чи віддадуть. Як Бакієв обіцяв, він захищатиме свою владу зі зброєю в руках. Як би кров не пролилася…» – така думка тривожила не лише у Есена.
За допомогою своїх партійців-депутатів «акжоловців» у парламенті, президент прибрав до рук усі силові структури. Для того, щоб застосовувати військову силу проти свого народу, знову ж таки, за допомогою більшості підручних депутатів, отримав «схвалення» парламенту і «прописав» його у Конституції. Ну, це вже було занадто! Як то кажуть, «далі нікуди». Солдати-діти захищатимуть владу президента, стріляючи в батьків?! Де ж це видано, щоб за допомогою армії приборкувати протести людей? Солдати теж вихідці з народу, вони, до речі, утримуються за рахунок нас, громадян, – платників податків. У такому разі, що це за мораль, що за правила, коли народ отримує великий ляпас від тих, кого виростив?!
Бакієв одного разу відверто хвалився на екранах телебачення: «Я вмію стріляти, можу захистити владу і, як деякі, не втечу від свого народу». Ех, люди даремно повстають… Чим це може закінчитися? Безсоромник, адже сам колись прилюдно обіцяв, що ні його сини, ні родичі не прагнуть влади, як це було при колишньому президенті. А сталося навпаки…
Есен, у принципі, підтримував протестантів. Він сам був одним із них. Бо хотів жити по-людському, в нормальному будинку. І щоб його син, коли підросте, міг здобути вищу освіту, аби вистачило грошей за навчання. Щоб донечки отримали достойні професії, вийшли заміж… Однак на все це треба гроші, яких постійно не вистачає. Як про таке думаєш, жити не хочеться! Бо і він, і дружина, з цієї ж причини не змогли здобути вищу освіту. Батька він не пам’ятає. Той кинув сім’ю, коли Есену було три роки, відтоді невідомо, де татусь пропадає. Мати, хоч і старалася підняти на ноги синів, але не змогла самотужки, без чоловіка, стати міцною опорою. Досі вона з молодшим сином доживає свій вік у вбогій хатинці в гірському стилі, яку звели років тридцять тому.
Від Есена їм не було ніякого пуття. Яка допомога, коли йому самому дуже важко?! З радістю б допоміг, але чим?.. Після демобілізації з армії він із півроку мешкав у рідному селі. Втім, не було підходящої роботи, то й погнав до столиці – у Бішкек. Під час сильної економічної кризи 90-х років мати за безцінь продала ділянку, яка дісталася після суверинитету. Есен сподівався, що в столиці знайде шляхи і способи вибратися з убогості. Не вийшло… Хоч, працюючи підсобником на будівництвах та вантажником на ринку, попутно відучився на комп’ютерних курсах і влаштувався працювати в приватну газету верстальником. Завдяки цьому зараз і годує свою сім’ю. Якби не це, то, мабуть, досі наймався б у кожного зустрічного, як безхатько… Може б, таскав тачку на ринку, як більшість молодих. Тепер ось працевлаштувався до закордонної фірми з продажу нерухомості. Зарплата, хоч і невелика, зате тут
– чисто, робота не фізична і пристойно виглядаєш… Коли держава – бідна, до того ж, її правитель – не гідний такої посади, це біда всього народу. Мабуть, лідер нації повинен бути родом зі шляхетної, шанованої родини, нащадком великих та мудрих людей. Есен не раз чув таку думку. Отже, правда. Народ ніколи не помиляється.
– Вах-х! – насолоджувався Закиржон полегшено, перекидаючи горілку з кришталевої склянки в горло.
Поки він доїхав під супроводом ескорда даішників, які, під виттям сирени, попереду, і позаду колони, очищали дорогу, у нього в роті зовсім пересохло, голова аж розламується. Міг, звичайно, вдома похмелитися, але посоромився ще юних дочки та сина від своєї другої пасії. Невинні очі дітей не дають зробити непорядні вчинки. Обманювати їх недобре, це – злочин.
Прямуючи до Білого дому, поглядав, між іншим, через вікно автівки, за поодинокими перехожими на вулиці. Ну, хто вони такі, що за копійки готові одне одному в горлянки вчепитися?! А він, Закиржон, – посланець Бога та їх Цар. Він може розпоряджатися їх долями та життями: кожного окремо і всіх одразу. Народ – натовп, Закиржон – їх Бог! Із такими думками він задоволено зітхнув про себе.
У цей час, постукавши в двері, заглянула дівчина-секретар.
– Закиржон Салиич, до вас просяться Даніяр Токолович і Мурат Суталієвич, кажуть, дуже терміново.
– А що, у них невідкладна справа?
– Не можу знати…
– Пусти… – промовив, апетитно дивлячись услід стрункій дівчині, яка випромінювала приємний аромат.
«Ти подивися, яка лялечка, наче незаймана, але бачили ми таких…»
Повагом увійшли один за одним, як воли без поводків, глава Уряду і, ніби недороблений, незграбний бовдур, – секретар радбезу. Хотіли показати, що вони дисципліновані, то, в очікуванні, що їх запросить пройти всередину, обережно привітавшись, обидва витягнулися біля порога. Закиржон про себе подумав задоволено: «Правильно, знайте своє місце. Хоча й іноді вечорами трохи гуляємо, спілкуючись разом, ну і що? Хто ви такі, а хто я? Ніколи не забувайте, якщо захочу, можу вас прихлопнути, як муху». Тому і не запросив він їх, як учора, підійти ближче.
– Ну, що сталося?
Сильно причумлений після вчорашнього, підлабузник, та ще моторний, неначе гончак, Даніяр Токолович, удавано відкашлявся і видавив:
– Закиржон Салі-ич, вчорашні «натовпи», про яких ми говорили, виявляється, збираються біля «Форуму»… – кволо вимовив, проковтувши кінець речення, перелякано «забігав» вузькими очима. Другий, немов кілок проковтнув, мовчав, зберігаючи стійку «струнко».
– Гм.. І що далі? Вчора ж самі хвалилися піти і всіх там познищувати, розігнати всіх підряд?
– Всю ніч працювали, Закиржон Салі-ич. Сім голів Змія Горинича вирізали, всіх лідерів затримали і закрили в СІЗО. Тепер хочемо розігнати натовп за допомогою спецназу, із застосуванням димових шашок, а якщо не вийде… розстріляти.
– Ну, і навіщо тоді ви до мене прийшли, раз усе вирішили? Аби дав вам подаруночок за радісну звістку?..
– Ні-і, просто хотіли отримати ваш дозвіл…
Закиржон, звично, з сердитою хитрістю подивився на них опухлими очима, успадкованими від пращурів:
– Це ви пропонували, а не я, способи, як розігнати натовп. Ви ж розповідали, що потім усіх лідерів «знімемо» снайперами, і на цьому все закінчиться. Хіба ж не так?! Значить, ви до кінця і відповідатимете за всі ці заворушення, – ще раз нагадав їхні клятви і попередив про можливі наслідки для недолугих головів своїх осоружних соратників.
Ті двоє, відчувши, що на них покладено дуже небезпечний та важкий вантаж, улесливо витягнулися:
– Тоді поспішимо виконувати!
– З вашого дозволу…
– Шуруйте!
Есен, прийшовши на роботу, запустив комп’ютер і почав працювати за списками нових рекламних оголошень… Раптом завітала молода жінка – керівник апарату, в очах – велика тривога. Обличчя – бліде, видно, що вона чимось занепокоєна.
– Сьогодні ми не працюємо, вимкніть комп’ютери, і можете йти по домівках, – сказала коротко, і щоб чули всі, додала. – Шеф сказав…
– А що сталося, Айнагуль Калієвна? – заметушилася худенька, руда Зінагуль-тараторка, як завжди, запитала, випереджаючи всіх.
– Мітинг посилюється, вони вирішили штурмувати Білий Дім! Ідіть же швидше, – поспіхом почала збирати папери на найближчому столі. І сліду від звичного кокетства. Говорили, що у неї шури-мури з Шефом…
– Ну і що, нехай, де ми, а де Білий Дім…
– Не дзявкай, краще поквапся, Зіно. Учасники мітингу нібито відібрали зброю у спецназівців, які прийшли розігнати юрбу. Але їх самих побили і прогнали. А військову автомашину, на якій приїхали, спалили. Подумайте, а що ж буде, якщо так само, як у дві тисячі п’ятому році, спалять і пограбують всі лотки, крамниці?
Тепер тільки всім стало зрозуміло, адже їх фірма знаходилася поруч із магазином «Народний». Під час перевороту п’ять років тому в місті були пограбовані китайські торговельні точки, ринок «Мадіна», супермаркети «Бета сторес», «Гоїн», а також мережа магазинів «Народний». Згадавши про той день, всі перелякалися не на жарт і кинулись на вулицю.
Дійсно, народ рухався вниз Алматинською, а на проспекті повернув на захід і рішуче попрямував до Білого Дому. У центрі натовпу була броньована
спецназівська автомашина з розбитими шибками, на даху якої сиділи молоді люди. Один із них тримав червоний прапор Киргизстану, який розвівався на вітрі. Всі дзижчали, мов бджоли:
– Пішли!..
– До Білого Дому!..
– Геть Бакієва!
– Геть «Сім’ї»!
– Геть Максиму!
– На площу!
– Хто за народ… ходімо з нами!
– Приєднуйтеся!
Чутні були уривчасті вигуки та заклики… В руках хлопців виднілися відібрані у співробітників міліції щити, кийки, навіть автомати. Угледівши все це, Есена здригнувся, аж серце затріпотіло. Коли до натовпу, особливо, ще неприборканої молоді потрапляє зброя – це небезпечно! «Тепер владцям доведеться тяжко. Якщо вони будуть стріляти, ці теж не відступляться, тоді… – від цієї думки у Есена душа похолола. – Дай, Боже, щоб вони залишилися живі».
У районі недалекого «Форуму» чорний дим витком піднімався вгору в бездонне, бліде небо. Подумав про свій дім, дітей, і серце тенькнуло. Як вони там? Їхня оселя? Адже зовсім недалеко від «Форуму». Дай, Боже, щоб вони не постраждали!
Схвильований Есен кинувся проти течії людей, інстинктивно поспішив до свого житла. Звісно, йому хотілося вирушити разом із мітингувальниками до Білого Дому. Дух більшості був сильним, тягнуло неймовірно! Втім, хоча його цікавив результат цієї події, ноги самі повели Есена додому – провідати дітей.
Спокійний, мирний ритм життя, виявляється, в одну мить може ось так перетворитися в безлад, хаос.
Коли проходив уйгурський базар «Мадіну», наповнений товарами з СУАР, його несподівано хтось зупинив, грубо схопивши за лікоть. Виявилося, сусід-одноліток Жігер.
– Гей, ти куди, як загнаний? Всі йдуть повалити Бакієва, а ти щось не в тому напрямку? Пішли з нами. Чи боїшся? – вигукнув натхненно.
– Хотів ще заскочити до хати, поглянути, як там діти… – за те, що він відокремився від більшості, Есен почувався винним. Тому лише примирливо пояснив: – Тільки-но вийшов із роботи…
– Авжеж, твій будинок – на місці, цілісінький, та й там наразі ніхто не швендяв… Я ж ось звідти чимчикую. Ходімо краще з нами, йдемо на площу Ала-Тоо. – Жігер, не чекаючи від нього відповіді, взяв його за лікоть і повів назад. – Зараз підемо й покажемо Бакієвим кузькіну мать!
Коли Есен нарешті приєднався до юрби і швидко перейнявся народним настроєм, у нього розігралася кров. «Що ж, напевно, цікаво буде?! Потім і я
друзям розкажу! Буде що пригадати…» – така проста цікавість і потягла його за більшістю. «Подивимося, там видно буде…»
– Геть Бакієва – пригнічувача народу!
– Ур-ра-а!..
– Зрадник!..
– … А-аа!..
– … Геть!
Раз-по-раз хтось із маси репетував… Нікого не було видно з відомих лідерів, адже йшла, в основному, молодь.
– Добре, що зустрів тебе, бо відчував себе самотнім, – Жігер чомусь зрадів. Веселий! Точно щось знає… Він завжди якісь новини попереду всіх чує, дізнається, негідник.
Поглянувши на Есена, котрий витягав шию та стурбовано оглядався на всі боки, Жігер, як завжди, знову випередив його думки:
– Так, це тільки мала частина народу. Там, за Горького і Радянською, більшість пішла вниз на площу. Ми зараз на перехресті зустрінемося з ними. Давай, пішли швидше, бо запізнимося, – сказав, покваплюючи його. І цього разу він раніше за всіх дізнався!..
І справді, на площі біля Білого Дому народу було дуже багато. Навколо Історичного музею фонтан заповнився людьми. Одягнений увесь у мармур, зазвичай величавий Білий Дім тепер здався трохи почорнілим, низьким. Наче черепаха, що сховала голову в свій панцир, присадкуватий, і з його боку не було помітно жодного руху.
– Нещодавно прийшов до народу так званий правозахисник Турсунбек Акун. Кілька разів дали йому по шиї, побили та й відпустили, – сказав Жігер, засміявся. – Виклянчив він місце омбудсмена, а тепер, щоб утриматися на цій посаді, захищав свого господаря, як міг, мовляв, «Салі-ич чудово трудиться, йому треба дати лише можливість допрацювати оцей термін». Загалом, добре примостився у президента під пахвою… Тепер от пожинає плоди…
Вони удвох туди-сюди ходили серед натовпу, шукали своїх знайомих. Жігер із мобільного телефону дзвонив кудись і кликав усіх сюди, на площу. Кілька разів він зустрів і своїх знайомих. Вітався з усіма, як завжди, весело. У Есена теж зустрічалися деякі малознайомі люди… Зустрів сусіда Кубата з кількома приятелями. Підозріло посміхнувся той чомусь до нього. Кубат сам якось хвалився, що у 2005 році, під час березневого перевороту, брав участь у мародерстві в магазині «ГОЇН» і поправив своє матеріальне становище. У той час він вечорами таксував. У той день кілька разів привозив із цієї крамниці пилососи, посуд, годинники, одяг, цукерки. Продав їх, виручив непогано! От і цього разу, мабуть, розраховував на подібну удачу-зиск. Тоді дружина Есена сварила за те, що він, як Кубат, не зміг скористатися такою рідкісною можливістю: «Ти подивися на Кубата. Ходиш, роззявивши рота, а міг би теж погріти руки». Ні, на таке Есен ніколи не піде. На бідах інших не наживешся. Його совість не дозволить так дрібно вчинити.
онце за туманом піднялося прямо над головою. Але не гріло. Натомість натовп ніби чекав чиюсь команду. Тих опозиційних ватажків теж не було видно. Мабуть, їх ще не випустили з СІЗО. Кажуть, група їх однодумців і правозахисників, а також цікавих із натовпу пішли виручати лідерів з СІЗО СНБ. Звідти теж зрідка було чути голоси, свист, шум, гам.
Цікаво, що ж там відбувається? Очікування чогось незрозумілого… У всіх – серце не на місці. Терпіння більшості теж ось-ось лусне. Звідкись зрідка було чути сильні незрозумілі крики про щось. Натовп стікається, як річка, то туди, то сюди. Але серед них не було жодного близького знайомого, до кого б можна було приєднатися. Як би не було, Есен не міг не згадати про своїх домашніх, почав подумувати, мовляв, може сходити, провідати їх. Втім, не міг рішуче залишити збуджену масу. Він усе стояв біля постаменту з написом «Великий дух, велика правда, велика справа», розташованого біля центральної трибуни, де зазвичай збираються перші керівники на святкових заходах, таких, як Навруз. Жігер час від часу знаходив його саме тут. Тому, щоб не втратити хоч одну близьку людину серед всієї цієї бурхливої юрби, Есен не наважувався відійти хоча б на кілька кроків від постаменту. В атмосфері тривожно, ніби ось-ось щось станеться, від цього у нього на серці було не спокійно. Народ все прибував із різних сторін. Вся площа забилась народом. Гула, як бджолиний вулик. Щонайменше десять тисяч людей, – міркував він. Може бути більше, але не менше… Гул і крики все наростали. З натовпу лунали слова:
– Максим, кажуть, відмиті брудні гроші через «Азіяуніверсалбанк» уже встиг вивезти за кордон…
– Теж мені новина! Та він постійно відмивав гроші через цей банк…
– Він ще хапнув кредит, виділений Росією на будівництво ГЕС Камбар-Ата-2…
– Всі золоторудні родовища, що розробляються «Кумтором», передав на поталу своїм друзям-шакалам, та за кордон – таким, як Березовський…
– І «Північелектро», і «Киргизтелеком» посприяв розпродати своїм, причому вдесятеро дешевше…
– А ти думав, він нам із тобою щось дасть?!
– Тепер почав і повітря продавати! Вигадав оплату за вихід мобільним телефоном в ефір – як його інакше розуміти?!
– Боже мій! Де це бачено?!
– Це ще нічого! Бакієв продав національні багатства киргизів – величезне пасовисько Каркира, пансіонати на Іссик-Кулі…
– А який шум піднімався, коли Акаєв передав казахам Узенги-Кууш! А коли Бакієв віддав казахам Каркира, ми ж сиділи, наче води в рота набрали…
– Тюпських киргизів самі ж тюпські зганьбили, атакуючи яйцями тих, хто прийшов підняти їх проти такого віроломства на святе святих…
– Вони ж були не тюпські і навіть не іссиккульські, – вони, як казав покійний депутат Садирбаєв, були «ОБОНівці» (тобто із загону особливого
призначення), а місцевих тоді ж заблокували ще на підступах співробітники міліції…
– Авжеж, так і було…
– Ці ОБОНівці пасуться і зараз, до речі. То там, то тут…
– Треба зупинити чергову серію Коканського ханства!
– Задля розстрілу людей, теж Бакієву постанову підписали на операцію «Тайфун». Він тоді працював прем’єр-міністром, а Акаєв був у відрядженні. Тому порушений із цього приводу судовий розгляд ніяк не завершується…
– Бакієв отримав гроші за авіабазу від американців, а потім, обіцяючи їх прогнати, одержав гранти, кредити і від росіян… Не можна ж бути таким лукавим політиком…
– Він зганьбив перед світом увесь Киргизстан!
– Прогнати такого треба! Ганьба! Геть!!!
– Сини та брати його всі розкошують зараз! А народ сів на палю…
– І акжоловців теж разом із ним треба витурити!
– Гей, що ми завтра дітям залишимо, що їм потім відповімо?!
За цей час почали розповідати, як у Нарині народ заволодів будівлею облдержадміністрації, управлінням внутрішніх справ, а на Іссик-Кулі, в Токмаці, губернатор, акім добровільно передавали свої крісла. Благо, що за допомогою мобільного телефону миттю оволодівали інформацією на місцях.
– Хіба, ух ти-и!..
– Кінець!
– Слухай, якщо там кояться такі справи, а що ж ми стоїмо тут і байдики б’ємо, га?..
Тільки-що хтось телефонував із села Кизил-Суу Жеті-Огузського району і розповідав, що там, виявляється, віслюка завертали в килим, де витканий портрет Бакієва… Довкола стояли люди та реготали. І кожен із них почав далі розносити цю новину.
– Що тільки не придумає народ!
Раптом, у цей час, із західного боку площі народ настрахався. Немов бджола, налетів кудись і одразу ж помчав назад. Все змішалося! Есен не на жарт злякався й відбіг у напрямку історичного музею, разом з іншими. А від центру площі багато людей поквапилися до кінотеатру «Ала-Тоо», а за ними погналися, як собаки, не зрозуміло звідки, – співробітники МВС або армійці, у чорному форменому одязі група зі щитами у шоломах і в бронежилетах, головне – озброєні автоматами. Але сталося несподіване. Під крик і гомін, раптом на них напали з усіх боків – навіть ті, що спочатку втікали. Полетіло каміння. Тож військові змушені були забиратися назад, рятуючи свої шкури.. Дехто, травмований камінням, падав і скорявся на поталу розлюченій юрбі. Молодь їх безжально била і відбирала у них щити, кийки, зброю. Багато хто з військових встиг сховатися за залізним парканом Білого Дому. Проте натовп продовжував жбурляти каміння в бік співробітників міліції та військових, які стояли навколо Білого Дому. І раптом:
– Т-так – т-так!.. – почулися глухі звуки, і площу затягнуло синюватим димом. Стріляти ті, хто охороняв урядовий будинок. Вони методично, один за іншим, вистрілювали в натовп сльозоточиві гранати… Й одна за одною, залишаючи за собою противні димові хвости, ті падали просто в юрбу. Їдкий дим швидко розійшовся площею, і від нього у всіх почало свербіти в горлі, сльозилися очі. Люди по-справжньому насторожився від звуку вогнепальної зброї. Здавалося, всіх хвилювало загальне питання: «Що ж може бути далі?» Все-таки людина не може не боятися можливої смерті. А від Білого Дому ще продовжували стріляти з «глухої» зброї, і слідом за звуком черговий димовий хвіст падав у гущу натовпу.
– Гей, ви, дурні, що ви робите, а якщо потрапить в обличчя, очі?! – хтось по-справжньому, здивовано і з сарказмом прокричав у бік захисників БД.
– Пішли! Гайда, виженемо ми всіх звідти!
– Не розходьтеся…
– Не йдіть!
– Цей Бакієв, пам’ятаю, говорив, що знає, як захиститися, у разі чого, буде навіть стріляти. Невже він дав команду на стрілянину?
– Ні-і, це просто дим…
– Не тікайте!..
Натовп деякий час розходився від димових шашок і знову ж сходився, коли розвіювався дим. Дехто, прикриваючи обличчя та очі хусточками, не йшли навіть із площі, перемагаючи біль і незручності. А якщо й відходили, то хіба для того, аби набрати каміння. Хлопці десь повиковирювали плитки з тротуарів і, розбиваючи їх, роздавали людям. Натовп був різношерстим. У чорному плащі, худющий, приблизно за шістдесят інтелігентний чоловік, а також жінка у повстяному капелюсі збирала розкидані камені в купки. Жінки теж були! Нещодавно він бачив двох-трьох дівчат.
І раптом, за п’ять-шість метрів пролунав відчайдушний крик. Мабуть, скоїлося щось страшне. Димова граната у когось влучила? Її один із хлопців, сильно вилаявшись, взяв та викинув подалі… Есен побіг туди й побачив бездиханого, двадцятирічного хлопця. Права сторона скроні сильно опухла, обличчя почорніло.
– Гумова куля! Снайпер потрапив юнакові прямо в лоб…
– Ой, швидше, треба в лікарню!
– Гумова куля, виявляється, теж вбиває людину…
Віддалік хтось крикнув:
– Гей, солдати, не стріляйте в свій народ!!!
– Переходьте на наш бік…
– Ви ж теж – сини киргизів!!!
Від захисників будинку уряду, що стояли в ряд у темно-зеленій, плямистій і чорній формі, відповіді не було. Продовжували стріляти мовчки, стоячи в ряд. Видно, що до них додаються все нові сили. Їх ряди товщають. У
цей час на площі теж народу було битком. Гуу-гуу… гуу-гуу… Крики-заклики. Свист… Хто – кого?! Почалося!
Молодь перевернула і спалила міліцейську машину. Червоне полум’я звивалося вгору, а звідти чорний дим линув у небо стовпом. Юрба сміливо посилила натиск. Колись квітуча та простора площа завирувала людьми, мов мурашник, палахкотіла полум’ям, димом, і це було незбагненно, від одного вигляду серце хололо…
У Есена почала паморочитися голова. Не міг він зібратися з думками, тверезо оцінити ситуацію, захотілося навіть трохи заспокоїтись, усамітнитися і обдумати все спокійно. В натовпі він біг то туди, то сюди, загалом, неабияк пошарпався. Не давав собі ради, що він робить, навіщо все це. Народний дух – виявляється, могутня сила, яка повністю займає всю твою сутність і цілком підпорядковує собі.
Раптом, на площу, неначе римські легіони, висунулися співробітники міліції, повністю одягнені в чорний камуфляж. Вони виглядали дуже грізно, голосно били по щитах, і у всіх була страшна зброя – автомати. І час від часу вони стріляли з димових гранат…
Спочатку народна маса від невідомості відступила в бік кінотеатру «Манас», раптом зупинилася й почала градом закидати камінням силовиків, а ті, не витримавши, позадкували назад… Частина з них сховалася за залізним парканом урядового будинку, а решта побігли вниз, у бік МВС.
Як все це сталося, Есен навіть не зрозумів… Отямився, коли втікав від міліціянта в чорній формі… Смутно пам’ятає: коли вони враз, несподівано зіткнулися віч-на-віч, Есен раптом ударив його… Не знає: навіщо і для чого? Розлючений міліціонер, наздогнавши його, пустив у хід свою палицю, сильно вперіщив по спині. Але Есен зумів ухилитися від удару, і міліціонер упав за інерцією на землю… Боже, тут усе й почалося! Всі вважали за честь хоч раз торохнути клятого «мента»: били руками, ногами, одним словом, затоптали!
– Мать твою…
– На народ руку здійняв?!
– На тобі…
– На!!!
– Гей, припиніть, вистачить! Він теж – син киргиза! Йому ж наказали, а куди ж він міг подітися… – вчасно втрутися сичоловий добродій і врятував того знівеченого, побитого худого хлопця від навіженої юрби.
Есен теж від образи кілька разів завзято лупцював свого нападника. З розбитим кров’ю обличчям, кульгаючи на ліву ногу, міліціонер побрів до своїх товаришів… Здавалося, невдасі в цей час стало все байдуже і плювати хотілося на захист урядового будинку… Есен навіть пожалів його – також чийогось сина. Мабуть, на нього чекають батьки, дружина, діти чи наречена. Тому він швидко наздогнав його і, підтримуючи, супроводив до краю площі.
Слідом за цими подіями, знизу, від старої площі, простувала велика юрба людей, які махали червоно-синіми прапорами та натхненно кричали.
– Ура-а!
– Перемога!
– У-уу…
Раптом біля Есена з’явився Жігер. У руках – міліцейська палиця.
– Ті, які пішли в РНБ, звільнили Атамбаєва, Текебаєва! Он вони, йдуть! СНБшники злякалися. Всіх звільнили, – бадьоро повідомив він, ніби здійснив великий подвиг. – Ось тепер ми їм покажемо!.. Вчора ввечері в Таласі віце-прем’єр-міністра Акілбека Жапарова та міліцейського міністра Конгантієва захопили й страшно побили. Вони ж хотіли заспокоїти таласців, полетіли на гелікоптері. Але народ там піднявся, і взяли обласну державну адміністрацію.
Тим часом, вся центральна площа вже заповнилася народом. Точно, як мурашине гніздо, кишить. Посилилися рішучі вигуки-заклики. Подекуди почали кидати каміння в бік Білого Дому.
– Нехай Бакієв виходить!
– Нехай сюди спуститься!..
– Максима геть!
– Данчика геть!
– Звільніть наших!..
Те, що силовики, котрі охороняли урядовий будинок, все ще стояли щільно навпроти й спрямовували свою зброю на людей, тільки розлютило юрбу. Тому сміливці з опозиційної молоді почали розхитувати залізні ворота на огорожі Білого Дому.
– Ну? Давайте, стріляйте!..
– Совісті немає у вашого Бакієва!
– Гей, хлопці, переходьте на наш бік!..
– Не стріляйте в народ!..
– Трах-тах-тах!..
– А-аа!
– Стріляти почали!!!
– Гади!!!
Народ, що товпився біля входу в Білий Дім, мов хвиля, яка відступила від берега, враз відхлинув від паркану. Люди бігли, штовхалися та падали. Кілька чоловіків наразі залишилися там лежати. Потрапили кулі! Одна жінка, скривавлена, навколішках, намагалася поповзти за людьми, однак не змогла, впала. З десяток молодих хлопців, незважаючи на зловісні постріли, побігли за лежачими і потягли їх, хапаючи за ноги та руки, та швидко заховалися у натовпі.
– Гей, ці гади і справді почали стріляти!
– Невже вони стрілятимуть у свій народ?!
– Помер…
– Тфу-уу!..
– Хто він там?..
– «Швидку» викликайте!
– Оп-па-на, он вони там, снайпери, то вони стріляють!!!
Це промовив сорокалітній добродій, вказуючи пальцем на дах Білого Дому із західного боку. І там, справді, один силует із рушницею вискакував, робив постріл, і знову вмить ховався… «Снайпер!» У Есена вся душа і тіло стиснулися в грудку. Такі кадри він бачив у кіно і ненавидів холоднокровних снайперів. Виявилися пророчими слова Жігера: «Побачиш, Бакієв стрілятиме в людей руками снайперів». Боже мій! А Есен ще й не вірив, обсмикував: «Не розповідай казки»…
Раптом на напівспустошену площу вийшов високий, кремезний молодий добродій, років тридцяти п’яти, голосно вигукнув густим басом:
– Не тікайте, киргизи! Всіх нас не перестріляють! Вперед! – гаркнув і на увесь зріст попрямував у бік Білого Дому, а потім, не витримавши, побіг, немов в атаку. Багато людей із криками побігли за ним. Знову все змішалося – крики-заклики, гуркіт стрільби… У Есена мізки вже відмовлявся працювати – біг разом з іншими: то туди, то сюди… «Що ж далі буде? Що це таке? Чим усе це закінчиться?» – такі тривожні думки, мов цвяхи, пронизували мозок.
Основна маса ще не дійшла до металевого паркану, а військові, що знаходилися всередині і стояли в шерензі, заходилися безладно стріляти.
– Не бійтеся!
– Це – гумові кулі…
Їдкий дим хутко рознісся площею, гіркий запах душив усіх… З тих, що йшли попереду, четверо чи п’ятеро враз упали, і юрба знову відхлинула. Але незабаром люди вкотре кинулися на штурм Білого дому.
– Вони стріляють справжніми кулями!
– Ненормальні чи що?!
– Тьфу-уу, йо-майо… Всіх не перестріляють, не бійтеся!
– Не розходьтеся!
– Зберігайте честь і гідність!
– Манас!!!
Кілька молодих хлопців несли поранених. І Есен буквально затремтів, коли проносили чоловіка років п’ятдесяти в національному, білому ковпаку, з пробитим чолом, який увесь спливав кров’ю. Від побаченого серце у Есена неприємно стислося. Він уже не міг дивитися в обличчя цьому добродієві, очі самі попутилися. Адже він уперше бачив мертву людину з близької відстані. «Тьфу-уу, як бридко. Чи не сон усе це?! Очі б мої не бачили! Що ж тепер буде?»
Народ гудів, вирував, звідкись з’являлися машини «швидкої допомоги» з сиренами, лікарі оглядали поранених, декого вивозили разом із мертвими. Есен допомагав пораненим, тягнув постраждалих у бік, у безпечне місце, і в нього кров закипала, коли бачив, як стріляють по людях.
Народ ніби все ще чогось чекав, не вистачало рішучості. Не видно було лідерів, які б керували людьми. У такі моменти вони мали показували шлях! Та нікого не видно. Де вони? Говорили ж, що їх випустили…
– Трах!
– Тах-так…
– Гей, он вони, подивися… снайпери!
– На даху «Ілбірс» теж, виявляється, вони осіли. Пішли їх ловити…
Все, близько ста осіб, що знаходилися поруч з Есеном, разом втупилися в дах із південно-західної сторони підприємства «Ілбірс».
– Чуєш, шо робити?!
– Так нас і будуть винищувати?
Ніхто не міг на це відповісти.
– Все, тепер назад ходу немає…
– Так, все, що повинно було статися, вже сталося…
Хтось здивовано вигукнув:
– Ой, а хто там? – і всі, озирнувшись, побачили людину десь під сорок років із прапором країни, яка рішучим кроком прямувала у бік Білого Дому.
– Гей, ви!.. Хочете, пристрельте мене! Не стріляйте в народ! Гади!.. – крикнувши, він ішов сміливо, один.
– Ось герой! Ти подивися!
– Мо-ло-дець!
– Справжній герой!
– Не дай, Боже, щоб його застрелили…
На площі на якийсь час запанувала тиша. Стало тихо, дуже тихо… Сміливість незнайомця, здається, паралізувала всіх, навіть охоронців Білого Дому. Стрілянина припинилася.
– Ось він, джигіт! – вигукнув хтось, прицмокуючи. – Слухайте, хіба всі ми – гідні його одного?! Ганьба! Смерті нам мало!..
Раптом віддалік, із західного боку площі, зі сторони кінотеатру «Росія», з’явився БТР. На ньому їхали юнаки.
– Вперед!
– Ходімо всі! – вони прямували до урядового дому, махаючи руками та прапорами.
Народ знову піднісся духом, люди кинулися за БТРом до Білого Дому. Почали закидати камінням вояків. Ті стріляли у відповідь…
– Трах!
– Тах-тах…
Пролунали вже автоматні черги… Снайпери, що знаходилися на даху Білого Дому, вже не криючись, почали прицільно стріляти по БТРу. Мабуть, хотіли зупинити його будь-якою ціною. Та він не зупинявся! Кулі рекошетом потрапляли в людей, що йшли поруч із ним, ззаду, навколо, і падали вони один за одним… Але страх наразі зник. Натовп розлютися, наче біс вселився! Есен теж побіг та, спіткнувшись, упав. Здається, впав на когось, хто лежав на землі. Збирався вставати, як його гукнули:
– Гей, Есен, сюди йди! – Жігер, який уже стояв перед «КамАЗом», вибіг, схопив його за руки й потягнув під захист машин.
Так, тут виявилося безпечніше. Від куль захищала броня. Тільки тепер Есен чітко усвідомив, що з боку Білого Дому «співали» автомати: кулі летіли, зливою. Хоч і рідко, але відповідали і з боку юрби.
Через деякий час, із відчайдушними криками, лайкою, стогоном, народ знову відступив назад, залишаючи за собою безліч поранених та мертвих тіл. Асфальт увесь покрився червоною кров’ю. З БТР пролунала кулеметна черга великого калібру, яка ураз розпорошила край дахів, верхні поверхи Білого Дому. Тож охоронці похапцем сховалися за урядовим будинком.
– Ур-ра-аа!
– … Аааа!
Площа загула натхненно.
– Тьфу, чорт забирай… – Жігер раптом вилаявся, коли з його голови злетіла каска. Навіть під «КаМАЗом» його все-таки знайшла дурна куля та пробила каску. Підняв її, хотів знову одягнути на себе, але раптом скрикнув, як поранений ведмідь:
– А-ах! – приклав руку до чола і впав навзнак, скорчившись калачиком.
– Гей, що з тобою? – злякано запитав Есен свого приятеля.
Коли той підняв голову, тепла кров, що просочувалася крізь пальці, почала крапати на землю… Куля зачепила лоб друга!
– С-сволота! – промовив крізь зуби Жігер, відчайдушно відмахнувся від руки Есена і, попри те, що може потрапити під кулі, виліз з-під «КаМАЗу» й побіг у бік будівлі комбінату «Ілбірс». За ним інтуїтивно теж підвівся і побіг Есен. Проте, не зробив він і двох кроків, як з-за його плеча, ззаду, ніби хтось сильно вдарив важким ломом. І в очах раптом потьмяніло, все довкола зникло, та й він сам неначе розчинився у важкій, густій, липкій темряві…
Надворі вже зависла ніч. І чим дужче гуло на площі та посилювалася стрілянина, у Закиржона марніло обличчя, відчувалася безвихідь.
Тільки нещодавно, коли було ще світло, він спостерігав із вікна, як оті омонівці, неначе вовки, напавши на купку баранів, почали розганяти натовп; як народ біг стрімголов в бік кінотеатру «Ала-Тоо». Посміхаючись про себе, насолоджувався: «Так вам і треба, жалюгідні створіння! На ваше нещастя, на цьому все й скінчиться!». І розвалювався в м’якому шкіряному кріслі. Потім, коли почали стріляти в людей із вогнепальної зброї, й синій дим аж «пішов коромислом», Закиржон також зловтішався.
А тепер, попри автоматні постріли, снайперів на даху, незважаючи на безліч загиблих, коли він бачив, що люди рвуться вперед, його охопив страх. Злякався… Адже точно знав, що народ за це його не пробачить ніколи і не залишить живим! Переконався, що народ, як нестримний потоп. Коли киргиз, котрий терпить усіляке приниження, нарешті прокидається, – як то кажуть, «і століття затремтить». Народ буває нестримним, як ураган, готовим до всього. Юрба раптом пригадує своє давнє спадкове вовче походження… Тоді барани враз перетворюються на вовків.
Коли кулі потрапляли в стелю та розбивалися вікна в його робочому кабінеті, Закиржон уже не знав, куди заховати свою голову. Тоді й відчув, що життя – дуже солодке. Він навіть не подумав, як багато киргизьких хлопців,
ровесників його синів – Марата і Максима, один за одним гинуть від куль, отримують важкі травми. Не знав, що їхні життя – так само дорогі й солодкі, як і його. Він думав тільки про своє життя і долю синів. Відчув, що розбудив у крові киргизів сплячого синього вовка. І дуже пошкодував через скоєне…
Коли його син Мурат і брат Жаниш, в оточенні близьких чиновників, поспіхом зайшли до нього зі словами: «Не вийшло, пахане! Погнали!..» – Закиржон, забувши про пристойність, як хлопчик, зрадів. Хоч хтось – поруч із ним, разом вони знайдуть вихід із цієї ситуації. Кинув себе в їхні обійми! Якщо треба, він готовий одягнути, мов Керенський, сукню своєї дружини, як у жовтні 1917-го, й ганебно втікати.
Він також не звертав увагу, коли з вікон чорних джипів його охоронці, розчищаючи шлях, автоматними чергами запекло стріляли в беззбройних молодих людей біля воріт. Йому було вкрай дороге власне життя. Натомість життя інших людей було схоже на собаче. Не згадав він і того, як рівно п’ять років тому народ покладав на нього велику надію, повірив, немов пророку, і посадив на президентський трон… Виявляється, йому потрібне було тільки власне життя!.. Думав, хоч би хтось не вистрілив у нього. Неначе хлопчак, легкодухо втягував, ховав голову в плечі. Якби ж знав заздалегідь, що його президентство завершиться такою ганьбою, яку ніколи не змити навіть через покоління, не ризикував би своїм ім’ям і жив би простим життям.
Правдива, мабуть, приказка: як хто залетить на трон, так і шкереберть потім упаде з нього. Немає гіршого покарання, ніж залишитися ненависним своєму народу, потрапити під його прокляття, – не тільки перед онуками та правнуками, але й ще не народженими нащадками!
Недаремно ж перша емблема «Ак жола» була намальована червоним, ніби кров’ю. І тоді, як видіння, примарився такий кривавий кінець…
– Урр-раа-а! ..
– Перемога! ..
Від Білого Дому потужний голос народу різав темну ніч…
Есен прийшов до тями, коли права ключиця сильно боліла, все тіло було, мов розбите. Довго не міг розплющити очі, неначе вії злиплися. Чулися чиїсь розмови. Насилу пригадав останній день, вечір, коли вдвох із Жигером бігли площею. «Де я, там же, на площі? Тоді чому тиша?! Де ж галасливий, збунтований народ?..» Коли нарешті відкрив очі, вже світало. Поруч сиділа дружина, обхопила голову руками, впираючись ліктями в коліна. Здогадався, що він – у лікарні, адже кімната – вся в білому, наразі поруч із ним лежали з перев’язаними головами й ногами хворі люди. Його плече і груди також були в бинтах.
– А, друже, прийшов до тями? Молодець! – мовив лисий та бородатий добродій із перебинтованою ногою, що лежав на сусідньому ліжку.
– Що с-ста-ло-ся?.. – стиха запитав Есен.
Почувався він ще кепсько. Голова тріщала, немов порожня каструля!.. Хотів довідатися, що і як сталося потім на площі. Від його голосу дружина
прокинулася. Їхні погляди зустрілися. Видно було, що в неї опухли очі, трохи змарніла… Есен же не знав, що два дні поспіль, відколи це скоїлося, вона ані на крок не відходила від нього. Бідолашна, увесь час була поруч, переживала, турбувалася!.. Есен вибачливо запитав:
– Д-де д-діти?
Дружина, замість відповіді, заплакала.
– Навіщо?.. Ну, навіщо ж ти пішов туди?! Якби ти там загинув, що б із нами було?! Не думаєш про нас… Не ходив би туди… Що ти там шукав?..
І що їй відповісти? Справді, що б сталося, якби одна з безлічі куль таки влучили в самісіньке серце й обірвала його життя? Як склалася б доля дітей? Хто б їх виховав, навчав і виростив?..
– Перестань, дочко… Не кори чоловіка. Він – молодець! – втрутився в розмову сусід справа. – Бо хіба ж від хорошого життя побіг під кулі?.. Захотів звільнитися від бідності. Ну, скільки ж можна терпіти таке собаче життя? – У бороданя очі загорілися, і він впевнено продовжив: – Ось такі вони, киргизькі джигіти! Коли нагряне біда для всього народу, то вони забудуть не лише про сім’ї та домашнє вогнище, але й про себе. Збудилася кров богатирів, дідів-прадідів… Та Бакієв і далі сидів би на троні, якби не такі молодці, які зуміли його прогнати! Шкода тільки, що цей гаспид утік…
– Б-Бакієв в-втік?.. – кволим голосом запитав Есен.
– Так, кровосос, який стріляв у свій народ, втік із Білого Дому, і влада перейшла в руки народу. Закиржон зник у своїй малій батьківщині, Джалал-Абаді. Проте він там довго не протягне… Бо, скільки б не змінював своє ім’я, це йому не допоможе, – проклятий народом! – сказав бородань. – Отунбаєва стала головою, інші – Атамбаєв, Текебаєв, Сарієв та Бекназаров – тепер її заступники. Створено Тимчасовий Уряд, котрий почав працювати. То життя, здається, вже налагоджується. На жаль, домоглися цього, втративши понад вісімдесят молодих життів, більше тисячі поранених… Дякую Вам! Будьте здорові, джигіте киргизів!
Есен після таких натхненних слів збадьорився, ніби вже справдилася його заповітна мрія, й нарешті отримав він власний просторий будинок, із гарними кімнатами для дітей. І вони тепер там радіють, пустують… Ось яка сила надії! Тепер хоч би це справдилося в майбутньому…
Та головне – це їхня спільна велика Перемога. Народ все одно знайде свою правду!
Українською переклали Сергій Дзюба та Володимир Віхляєв
